Визволення та видужування

Те, що я маю співати ще раз –це така мною вигаданая розрада для себе, і це видужування [Фрідріх Ніцше, Те саме говорив і Заратустра]
Миколаївка, Луганськ, Україна в день виборів, 7 лютого, 2010день виборів в селі Миколаївка Луганській області 7 лютого 2010 року. Громадяни обирали президента України. Я спостерігав, як вони це робили, в якості офіційного міжнародного спостерігача на виборах. Вони вибороли це право, коли Україна здобула свою незалежність у 1991 році. Українці села Миколаївки були позбавлени своїх громадянських прав російськими загарбниками у 2014 році. Вони не зможуть скористатися цим правом знову, доки не виженуть загарбників, звільнять свою землю від окупантів та отримають перемогу над Росією.

Навіть більшим за щастя бути вільним є радість, яку ви отримуєте від звільнення. Звільнити себе від оков рабства є проявом великого політичного процесу. Навіть більшою, ніж міцне здоров’я, є радість, яка з’являється внаслідок видужування. Вилікуватися від хвороби є важливим життєстверджуючим процесом. Україні знайомі всі ці життєві моменти – короткі епізоди, які трапляються з дня незалежності 24 серпня 1991 року до теперішніх часів, 25 років потому. Я був свідком та брав участь у цих моментах визволення та видужування.

24 років тому в цей день була перша річниця української незалежності. Я був на Хрещатику, головній центральній вулиці, крокуючи центральною дорогою, тому що транспортний рух був обмежений в цей день. Робити було нічого, окрім як іти та розмовляти. Це був той самий момент визволення. Не було інституцій, іноземної окупаційної влади, ідеології та сценарію того, яким мав бути цей день для людей, які відчували його. Українці взяли те, що було виключно в приватному колі -“родинному колі” або “життям за кухонним столом”- і вийшли з цим на вулиці, в публічну сферу. Вони могли це зробити. Тому що вони звільняли себе та одужували від хвороби радянського життя, яке зробило їх суровими та похмурими на публиці, але шляхетними та теплими у душі у приватному житті. Віддалені раніше, вони ставали одним цілим в незалежній Україні.

В 1990 роках я спостерігав та навіть зіграв більшу роль в цих моментах визволення та видужування в Національному Університеті Києво-Могилянської Академії. Я читав лекції з політики та керував проектом доступу до інтернету. Університет сам по собі був і є грандіозним експериментом академічної свободи, намагаючись стати самокеруючим інститутом вищої освіти в місті, яке не знало такого прецеденту в історії. В лекційному залі та семінарських аудіторіях я хотів, щоб мої студенти використовували цікавість активних поглядів та думок там, де не було фактів, а лише обгрунтовані аргументи. Це жахлива річ – мислити, не маючи безпечну суть догми. Політичні ідеї, від самого жахливого тоталітаризму до найфантастичної утопії, були інтелектуальним полем гри. Деяким студентам це подобалось. Більшість ненавиділи це. Вони робили це з тої самої причини: освідомлення того, що свобода в політичній культурі, а не інституціях є або піднесенням або катастрофічним руйнування фундаментів нашого суспільного життя, життя в товаристві інших.

Знайомити студентів з технологічною свободою, інтернетом, було набагато легше. Студенти НаУКМА відразу захопилися цією ідеєю. Коли вони зрозуміли, що електронне листування та графічні веб браузери були у вільному доступі та могли дістатися будь-де у світі, вони стали громадянами світу. На той час, навіть у такому елітному університеті, менше ніж один із десяти подорожували за межами України або колишнього Радянського Союзу. Завдяки інтернету вони відчували світ коло себе протягом мілісекунд. Давня Україна є відносно молодою серед країн, коли це стосується демократії, які змагаються на виборах. Але саме в 1994 році, коли Україна була нароженцем поряд з іншими у світі графічного Всесвітньої мережи, мій інтернет-проект зробив НаУКМА першим онлайн університетом в Україні.

Я був свідком Помаранчевої Революції наприкінці 2004, коли перша серйозна спроба була зроблена щоб покінчити з корупційною владою олігархів. Після незалежності, деяка номенклатура розробила систему кумівського капіталізму, завдяки якій вони розкрадали те, що було народним майном часів радянської України, щоб встановити приватний над ним контроль (те що вони називали власністю). Олігархічна система робить людей, які живуть у багатій країні, бідними. Помаранчева Революція обрала напрямок до прямої демократії в руках людей проти ендемічної корупції, та перемогла. Принаймні вона перемогла в єдиних президентських виборах, яка виборювалася між справжніми політичними опонентами. Вона змогла це зробити протягом другого туру виборів за участю міжнародних спстеригачів. Я був одним з них. Я завжди буду згадувати ранок після виборів, коли прибиральниця готелю обійняла мене зі сльозами радості від перемоги кандидата, за якого вона віддала свій голос. Це був Ющенко. І кандидат, якого вона так ненавиділа, Янукович, програв на виборах. Її голос був врахований. Незалежно від того,що трапилося далі, вона обрала президента України.

А далі був крок назад. Знову “Гомо Совєтікус”. Знизування плечима та корупція. Знову хвороба у суспільному житті, яка потрапляла згори. Але раптом наступив момент видужування: Євромайдан. В 2013 році неймовірно корумпований президент Янукович не дотримався свого слова і сказав “ні” підписанню Угоди про Асоціацію з Євросоюзом, яка розроблялася багато років поспіль. Українські громадяни сказали “так” і наголосили на цьому у наступному акті прямої народної демократії на вулицях Києва. Кожного разу, коли Янукович нападав на людей з особливою жорстокістю, їх чисельність на вулицях зростала. В грудні 2013 більше мільйона людей збиралися послухати промови та музику, скандувати та співати самім. “Слава Україні! Героям Слава!” був вигук, який відродився з часів невдалих зусиль здобуття незалежності на початку та середині 20 сторіччя. В лютому 2014 Янукович вчинив масове вбивство Небесної Сотні, покинув свій пост та втік з України. Революція Гідності була тріумфальною. Вся Україна насолоджувалася моментом визволення, яка виходила за рамки незалежності, та видужання, яке виходило за рамки звичайного сцілення. Але він тривав тиждень. Росія захопила Україну. Охоплена корупцією та тиранією, Росія не могла змиритися з існування слав’янських народів, які вирішили жити вільним життям і бути хазяїнами своєї долі в своєму домі. Режим Путіна знову відштовхнув до радянських часів тих українців, які мешкають в Криму та на більшій території Луганської та Донецької областей. Сьогодні Російське вторгнення в Європу стримується на кордоні між Кримом та Херсоном і в районі південного сходу України.

Наступний момент визволення та видужування для України достатньо чіткий. Вигнання іноземних загарбників, які прийшли з Росії, і є визволення. Повернення більш ніж 1,7 мільйонів внутрішньо переміщених осіб до своїх домівок до Криму, Луганську і Донецьку і є видужуванням.

Кожного разу в момент українського національного пробудження, я був на Майдані, в кожному разі це були моменти визволення та видужування, на початку та середині 1990-х, 2004 та 2013-2014 роках. Майдан Незалежності, Площа Незалежності, в Києві є місцем зібрання західної цивілізації за свободу зараз так само як і Плац де Конкорд в Парижі два сторіччя тому. Я дуже пристрасно спостерігаю за російсько-українською війною. Українці звільнять себе. Вони ніколи не здадуться і не допустять іноземного окупанта в будь якій частині своєї землі. Вони видужають від хвороби суспільного життя, яка називається корупцією. З мого першого досвіду, перебуваючи в Україні в 1992 до тепер, я чую про одну річ – і це бажання жити нормальним життям. Українці прагнуть того самого, що і всі інші, і вони це знають. Вони мешканці України, Європи та Заходу. Вони вільні люди та нація спільнот. Так само як і всі інші.

Українці – дивовижний народ. Вони не люди “ідеї”,яку російський імперіалізм та радянська окупація, хоча вона і тривала протягом сторіч, пошкодила але не зруйнувала України. Після 25 років незалежності та після епізодів вільного життя, більшість України є звичайною країною зараз. Наступним кроком звільнення та видужування буде перемога над Росією. І це відбудеться.

Українці це народ своєї землі. Вони народ тієї землі, яка була землею варварів Давньої Греції та часів Римської імперії, але яка сформувалася в Київську Русь та стала серцем цивілізації поряд з Константинополем. Цю історію можна відчути і вона надихає суспільне життя дя всіх українців сьогодні. Ще не вмерла України ні слава ні воля як співається у національному гімні. Слава та воля України ще не вмерли. Ви можете подумати, що це звучить як траур, але насправді це справжнє розуміння природнього бажання групи людей стати вільними, здоровими в суспільному житті, яке може тривати доти, доки людина живе та дихає.

Я дивуюся Україні. 25 років після незалежності, ще не вмерла українська боротьба за визволення та видужування. Можливо, вони не знають цього, але вони самі вільні люди на планеті.

Liberation and convalescence: 25 years of Ukraine’s independence

That I have to sing once more – that consolation did I devise for myself, and this convalescence. [Friedrich Nietzsche, Thus Spoke Zarathustra]

Mykolaivka, Luhansk, Ukraine on election day, 7 February 2010This is election day in the village of Mykolaivka in the region of Luhansk in Ukraine, on the 7th of February, 2010. Citizens were choosing who would be the President of Ukraine. I watched them do so, as an official international election observer. They won this right when Ukraine became an independent country in 1991. Ukrainians in the village of Mykolaivka were deprived of their citizenship rights by Russian invaders in 2014, and were prevented from choosing the President of Ukraine in that year. They will not exercise this right again until they throw out the invaders, liberate their land from the occupiers, and defeat Russia.

Even greater than the happiness that comes from being free is the joy that comes from liberation. To release oneself from the bonds of slavery is the greatest political act. Even greater than the enjoyment of good health is the exhilaration that comes from convalescence. To heal oneself from sickness is the greatest life-affirming act. Ukraine has known these moments — and brief episodes they always are — from its day of independence on the 24th of August, 1991, to today, 25 years later. I have witnessed and participated in some of these moments of liberation and convalescence.

24 years ago today was the first anniversary of Ukraine’s independence. I was on Khreshchatyk, the main thoroughfare of central Kyiv, walking down the middle of the road because it was closed to traffic for the day. There was practically nothing to do except walk and talk. That was the point of this moment of liberation. There was no institution, no foreign occupying power, no ideology to shape and script what this day would be for the people who lived it. What Ukrainians did was take what had been the strictly private realm – the “realm of the household” or the “kitchen table life” – and they brought it out into the streets, into the public realm. Because they could. Because they were liberating themselves and healing themselves from the sickness of Soviet life that made them hard and unsmiling in public but generous and warm in private. Divided people before, they were becoming whole in independent Ukraine.

In the 1990s, I watched and even led more of these moments of liberation and convalescence at the National University of Kyiv-Mohyla Academy. I was a lecturer in politics and the director of an Internet access project. The University itself was and is a grand experiment in academic freedom: trying to be a self-governing institution of higher learning in a city where there had been no such thing going back well beyond living memory. In the lecture hall and the seminar rooms I wanted my students to exercise the curiosity of their active minds in a place where there were no facts, but only reasoned arguments. This is scary stuff: it is thinking without the safety net of dogma. Political ideas from the most horrific totalitarianism to the most fantastic utopia were the intellectual playing field. Some students loved this. Most hated it. They did so for the same reason: the realization that liberty is to be found in political culture and not in institutions is either an uplifting or a catastrophic shattering of the foundations of our life in public: living in the company of others.

Introducing students to the Internet, being technological liberation, was far easier. The students at NaUKMA took to this right away. When they realized that email and graphical web browsers were free to use and could reach anywhere in they world, they became world citizens. At that time, even at this elite university, fewer than one in ten had travelled outside Ukraine or the former Soviet Union. With the Internet, they were bringing the countries of the world to them, within milliseconds. Ancient Ukraine is a relative newborn among countries when it comes to democracies that have contested elections. But in 1994, Ukraine was newly-born with everybody else to the graphical World Wide Web, when my Internet access project made NaUKMA the first online university in Ukraine.

I bore witness to the Orange Revolution in late 2004, when the first serious attempt was made to overthrow the corrupt rule by the oligarchs. Some of the “nomenklatura” devised a system of crony capitalism after independence, where they stole what had been the people’s property in Soviet Ukraine to assert private control over it (which they call ownership). The oligarch system makes the people who live in a rich country poor. The Orange Revolution pitched direct democracy people-power against endemic corruption, and it won. At least it won a single presidential election which was fought between genuine political opponents. It only did this when a second round of the runoff election was conducted, with a heavy presence of international elections observers. I was one of those observers. I will never forget the morning after the election, when the cleaning lady in my hotel gave me a big hug, weeping with joy that the election was won by the candidate she supported, Yushchenko, and that the candidate she hated, Yanukovych, had conceded defeat. She had that moment of liberation. Her vote had counted. Whatever happened afterwards, she had chosen the President of Ukraine.

Then, more backsliding. More “Homo Sovieticus.” More shrugging of the shoulders, and more corruption. More sickness in public life, imposed from above. But then, a stunning moment of convalescence: EuroMaidan happened. In 2013, the spectacularly corrupt President, Yanukovych, went back on his word and said “no” to the European Union-Ukraine Association Agreement that had been years in the making. Ukrainian citizens said “yes,” and they did so in another act of direct democracy people-power on the streets of Kyiv. Each time Yanukovych attacked the people with escalating violence, Ukrainians came out in greater and greater numbers. In December of 2013 over a million people gathered to listen to speeches and music, and to chant and sing themselves. “Glory to Ukraine! Glory to the Heroes!” was the cry, revived from the glory days of failed independence efforts of the early and mid-20th century. In February, 2014, Yanukovych slaughtered the “Heavenly Hundred” and then fled his post and fled the capital. The “Revolution of Dignity” was triumphant. All of Ukraine enjoyed a period of liberation that goes far beyond mere independence, and of convalescence that goes far beyond mere health. But it only lasted for seven days. Russia invaded Ukraine. Entrenched in corruption and tyranny, Russia cannot bear the existence of a Slavic people living free, self-determining lives, masters of their destinies in their own homes. The Putin regime reimposed its savage throw-back to Soviet times on Ukrainians who live in Crimea and on most of the Ukrainians who live in Luhansk and Donetsk regions. Today, the Russian invasion of Europe has been held up at the border between Crimea and Kherson and in a pocket in southeastern Ukraine.

The next moment of liberation and convalescence for Ukraine is clear. Throwing out the foreign invaders who came from Russia is liberation. Returning the over 1.7 million internally displaced persons to their homes in Crimea, Luhansk and Donetsk is convalescence.

I’ve been in and near Maidan at each of the moments of Ukraine’s national awakening, at each of its telling moments of liberation and convalescence, in the early-mid-1990s, in 2004, and in 2013-14. Maidan Nezalezhnosti – Independence Square – in Kyiv is Western civilization’s gathering place for liberty now in the way that Place de la Concorde in Paris was two centuries ago. I am a passionately interested observer of the Russo-Ukrainian War. Ukrainians will liberate themselves. They will never surrender, and they will never accept the foreign invader on any part of their homeland. They will heal themselves of the sickness of public life, which means they will throw off corruption. From my first experience of Ukraine in 1992 right up to now, the one thing I hear over and over again is the desire for a normal life. Ukrainians are just like anybody else, and they know it. They are Ukrainians, they are Europeans, they are Westerners. They are free individuals and they are natural collectives. Just like anybody else.

Ukrainians are a remarkable people. They are not a people of “the idea” which is why Russian imperialism and Soviet occupation — although it lasted for centuries — damaged but never destroyed Ukraine. 25 years after independence, and after episodes living a truly free life, most of Ukraine is now “normal.” The next act of liberation and convalescence is to defeat Russia. It will happen.

Ukrainians are a people of the land. They are a people of a place that had been the land of barbarians in Ancient Greek and Roman times, but which rose to be Kyivan Rus’ and the heart of civilization along with Constantinople. This history is a felt history, and it imbues public life for all Ukrainians today. Ще не вмерли України ні слава ні воля, goes the national anthem. The glory and the freedom of Ukraine has not yet died. Not as mournful as you think, but actually an insight into the real nature of a group of people becoming free, becoming healthy in public life, which is to endure as a people for as long as “the people” are not-dead-yet.

I marvel at Ukraine. 25 years after independence, not-dead-yet Ukrainians fight for liberation and convalescence. They may not know it, but they are the freest people on the planet.

Carillon at Rideau Hall

Mobile carillon at Rideau HallThe Governor-General of Canada gives a summer concert series at his official residence in Ottawa, Rideau Hall. An unusual offering this year was a performance by the Dominion Carillonneur, using a mobile carillon. Dr. Andrea McCrady is the Dominion Carillonneur, and normally she plays the bells that are in the Peace Tower of the Centre Block on Parliament Hill. She and her apprentice played a varied program for an intrigued audience on the grounds of Rideau Hall. We got a chance to see and hear a carillon up close. The how-to of this unusual form of music making was fascinating.

See and hear the mobile carillon.

Cultural Renaissance of Kyiv

Michael, Mariyinsky Palace, and Verkhovna Rada in KyivKyiv is booming. A youth-driven cultural renaissance is taking hold after the EuroMaidan democratic revolution of 2013-14. Murals on the sides of apartment buildings, street art, music, online content of every description — you name it, and it’s happening in Ukraine. I came across this installation, called The Director, in Mariyinsky Park. Behind me is Mariyinsky Palace, undergoing substantial renovations. Behind that is the Verkhovna Rada, Ukraine’s parliament, where a renaissance of another kind is going on: the rebirth of the nation through anti-corruption reform, lustration, decommunization, and waging war against invaders from Russia in southern and south-eastern Ukraine.

Michael and statue of Mikhail BulgakovAndriyivsky Uzviz is the steep, winding, cobblestoned road between Podil, the lower town, and the upper town of Kyiv. I have been up and down this street many times, from 1992 to now. It has changed from a grim, Soviet, boarded-up thoroughfare to what it was always meant to be: a touristy, artistic, Bohemian mecca. In the context of the twenty-teens we’re living in now, that means it’s teeming with hipsters. This is me hamming it up with a statue of Mikhail Bulgakov, a famous Kyiv writer and the author of The Master and Margarita.

Volodymyr Kravchuk, first Kyivan officer killed in the defence of Donbas

Memorial to first Ukrainian officer killed in the ATOIn this building lived Volodymyr Serhiyovich Kravchuk, the first Kyivan officer who was killed during the ATO [Anti-Terrorist Operation], 19 June 2014

This simple memorial is on the side of a simple apartment building in the Troyeshchyna district of Kyiv. A bed of flowers has been planted beneath. There is a quiet but fierce patriotism reflected here. Officer Kravchuk was only the first of many Kyivans who have died defending their homeland from Russian invaders in the east of Ukraine. The war rages to this day, and more memorials like this have appeared and will appear in the cities, towns and villages throughout this indomitable country.

Art-Factory Platform in Kyiv

Art-Factory PlatformArt-Factory Platform is a creative space in an abandoned factory in the Darnytsya district of Kyiv. It houses IT workers, sports events, a food festival, and artists, and is a part of the creative renaissance in Ukraine that has picked up tremendously since the EuroMaidan revolution of 2013-14.

Art-Factory Platform, "Separation"The most evocative piece among the installations in the exhibition space was “Separation,” created as a collaboration of 12 artists. The theme was clearly the Donbas region in eastern Ukraine, and what has happened there since Russia invaded in 2014. The coal on the floor shows one of the major industries of Donbas. Coal runs through the installation, but it separates the two sides of the space; coal runs through Donbas, but free Ukraine is separated from the coal in its occupied territories.

Art-Factory Platform, "Separation" detailThe personal toll of separation is hinted at in this detail. Trenches run from Stanytsya Luhanska in the north-east to Shyrokyne in the south-west, like trenches ran from the English Channel to Switzerland during the First World War. Just under 2 million people are internally displaced by the Russo-Ukrainian War — they’re refugees in their own country — and the people who are left are the old and the poor. Elderly parents are separated from working-age children and grandchildren. Without words, “Separation” evoked some of the awfulness, some of the injustice, some of the inhumanity, of what is happening to Ukrainians because of Russia’s invasion.

Volunteer Combatant statue in Kyiv

Volunteer Combatant statue in Kyiv

     Ми на своїй
 Богом даній землі!
We are are on our own
   God-given land!

A new statue has been erected in the Troyeschyna district of Kyiv, Ukraine. It is to the Volunteer Combatants of Ukraine in the Russo-Ukrainian War (2014 – ). Soon after Russia invaded Crimea, volunteers joined up to a hastily-formed National Guard to defend Ukraine. They were not in time to save Crimea, but they stopped Putin’s hybrid army in Odesa and Kharkiv and have been fighting him to a stalemate in Luhansk and Donetsk. Originally made up of EuroMaidan veterans with no combat experience mixed with a handful of army veterans, the National Guard is now a formidable fighting force.

It is appropriate that the statue is in Troyeschyna district, as it is a working class area from which many of the volunteer combatants are drawn.

Their task is not yet done. Invaders from Russia illegally occupy Crimea and Donbas, and they are shelling Ukraine’s defenders all along the front line in eastern Ukraine. Daily casualty figures tell the toll the dead and the wounded, bringing the total to nearly 10,000 killed and over 20,000 wounded since the Russo-Ukrainian War began. A disproportionate number of these are the volunteer combatants: defenders of Ukraine, of Europe, and of the West.

Cuban National Team plays baseball in Ottawa

Cuban National Team versus Ottawa ChampionsTook in a baseball game on the hottest day of the year in Ottawa: the Cuban National Team played the local team from the Can-Am League, the Ottawa Champions. The Cuban National Team was a solid side, but the Ottawa Champions had better hitting against their starting pitcher, and won the game 6 to 3. There were almost 6,000 fans in the 10,000 seat park, and the game had all the fun rituals of baseball: the 7th inning stretch, silly contests between innings, singing “Sweet Caroline.” Added to this there was a good contingent of Cuban fans down the 1st base line, playing music and dancing the whole game long. There will be more international baseball here soon, when the Ottawa Champions play the Shikoku Island All-Stars from Japan.

The Ottawa Stadium is a good one, and was built for a Triple-A team called the Ottawa Lynx. That team faded along with their major league affiliate, the Montreal Expos. A couple of minor league teams succeeded the Lynx, notably the Fat Cats, before the Champions came to town. Ottawa is enjoying a professional sports renaissance, with fun-to-watch teams in baseball (the Champions), in soccer (the Fury), in Canadian football (the RedBlacks) and in hockey (the Senators).

Doors Open Ottawa, 2016

HMCS CarletonDoors Open Ottawa, 2016 edition, had some new buildings to check out. The naval reserve base on Dow’s Lake, HMCS Carleton, has been there since 1943, and they’ve had a shiny new building for less than a year. I should call it a ship, for naval reserve bases with the designation “HMCS” are considered to be “stone frigates.” The kitchen is a “galley,” the floor of the drill hall is the “deck,” walls are “bulkheads” and the toilet is the “head.” These uniforms and the engine order telegraph are from the Royal Canadian Navy during World War II. The RCN played a major part in the victory of the Battle of the Atlantic, and several thousand sailors were trained at HMCS Carleton.

Ottawa Paramedic ServiceThe Ottawa Paramedic Service also has a big new facility, used for communications and logistics. I call this picture, “My tax dollars at work.” An ambulance costs $180,000 fully equipped, and it is a major endeavour to keep it provisioned, maintained, staffed, and dispatched. The Ottawa Paramedic Service has a full spectrum of equipment and vehicles, from a bus and command vehicle for major events to saddle bags for bicycle-riding paramedics. Canada Day (July 1) is their biggest day of the year — nobody gets that day off.

Rideau Valley Wildlife SanctuaryAlso first-timers this year for Doors Open was the Rideau Valley Wildlife Sanctuary. This is a volunteer organization with facilities in North Gower, quite a ways south-west of downtown but still within the City of Ottawa. They’re a rescue centre for injured and orphaned animals. As this is springtime, there were a lot of babies to be fed, weaned, and hopefully released into the wild again. This little racoon was getting some Tender Loving Care from the volunteers, but she didn’t seem to appreciate it!

Ottawans are proud to show what they do for their job or as volunteers, and where they do it. The spirit of a generous community in Ottawa shows well with Doors Open.

Touches of civility at the University of Kentucky

Muskoka chairs at University of KentuckyThis week I have been working at the University of Kentucky. It is in Lexington, which is a small city of a little over 300,000 people. The over 3 square kilometre central campus dominates the south-central downtown. I found touches of calm civility on the campus, such as Muskoka chairs that are placed at numerous spots on the bluegrass lawns between the buildings. There weren’t many students around, as the academic year has finished. There were a few, though, making use of the chairs. As this is the 21st century, they were all — quite naturally — reading from tablets or smartphones, and not books.

Umbrellas at University of KentuckyAnother civilized touch was the boxes of umbrellas placed at the entrances to buildings. Kentucky isn’t famous for horses and lush bluegrass for no reason: it rains frequently. With free grab-and-go umbrellas, you’re unlikely to be caught out in the rain on your walk across the campus. The Kentuckians I met and worked with were all friendly and warm, and the campus of the University of Kentucky reflected this welcoming spirit.